Література рідного краю

Не хлібом єдиним житиме людина

 Йти на Небо сходами добрих справ –

ось сенс життяі і наш земний уділ .  

 Е. Резнікова

Без справжніх письменників нам було б сумно жити, нецікаво, світ знебарвів би, втратив би для нас сенс свого існування, ми, напевно, не вміли б любити, якби не письменники.... Іван Кирилович Кушніренко!Кому не відоме це славне ім’я майстра красного письменства?! Письменник і краєзнавець, член Національної спілки журналістів України,  великий патріот свого народу і син свого часу.

Чому не зникає інтерес до творчості цього письменника? Чим приваблюють його книги?
Книги Івана Кириловича подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу, це – джерела мудрості. Його Слово освячене любов`ю до України, до життя, до людей.  Вже стало доброю традицією презентувати нові видання книги у районній дитячій бібліотеці, яка гостинно відчиняє двері всім поціновувачам книги. 23 січня 2015 року відбулося чергове засідання РМО вчителів світової літератури та російської мови (керівник Кієнко Тетяна Григорівна) спільно з бібліотекарями шкіл району (керівник Самохліб Інна В’ячеславівна). На конференції-презентації нової книги «Освітянська зоря Михайла Фоменка» нашого земляка Івана Кириловича  були присутні методист райво Горпинич Оксана Іванівна, вчителі світової літератури та російської мови,  шкільні бібліотекарі.

Кієнко Тетяна Григорівна відзначила, що ця книга розповідає про одного з відомих вітчизняних педагогів, чиновника з державницьким мисленням, непересічну особистість, прекрасну людину, яка залишила після себе добре зорану освітянську ниву, на якій сьогодні буйним цвітом звеселяє серце ціла плеяда молодих талановитих вчителів, послідовників його педагогічних ідей.    Це колишній Міністр освіти УРСР, дійсний член Національної Академії педагогічних наук України – Михайло Володимирович Фоменко. Тетяна Григорівна подякувала авторові за таку копітку працю, за можливість знати більше про наших земляків. На презентації панував родинний затишок та чудова атмосфера, яку відчув кожен з присутніх.  Мені надзвичайно приємно, що я мала нагоду представити творчий портрет Людини-трудівника, яка знала чого вона хоче в житті, тому, міцно тримаючись за чепіги плуга, старанно орала та засівала добірним зерном своє життєве поле.

         А що потрібно для того, щоб людину пам’ятали багато – багато років після її смерті? Як лишити пам'ять про себе?

Що є насправді  наше життя?

Це лиш безупинне серцебиття.

Короткий та швидкоплинний час,

Невизначна діяльність сірих мас.

Кожен хоче залишити слід на землі,

Щоб розповідали про них вчителі.

І вкарбуватись назавжди в історії;

Та згадуватись на всій земній території.

Слід залишити не всім це судилось,

І нехай це на нащадках його не відбилось.

Але ніхто не хоче до сірих бути прикутим.

І тоді відчуваєш себе навічно забутим.

Ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі... Роман Прус .

Сьогодні ми будемо говорити про Людину з мудрим, щедрим, живим серцем, яка  народилася не для того, щоб зникнути невідомою порошинкою. Ця людина  залишила після себе слід — у пам'яті, в серцях інших людей.

Книга Івана Кириловича Кушніренка «Освітянська зоря Михайла Фоменка» складається з 20 розділів. Кожен має власну назву, яка вже націлює читачів і дає можливість зрозуміти про що буде іти мова. «Роде – наш красний»  —  це розповідь про корні Михайла Володимировича Фоменка, про переїзд родини. Дивуєшся, скільки треба було авторові зібрати, опрацювати архівних матеріалів, різних документів, щоб так глибоко, достовірно описати початок життя людини, про яку сьогодні іде мова. Зібрані фотоматеріали Сили Івановича Кикоша та Варвари Євдокимівни Сніжко – це дідусь та бабуся майбутнього Міністра освіти. Сила Іванович мав 8 дітей. Рід був великий, дружний, а головне – красний. Варвара Євдокимівна мала 23 онуки і 21 правнука. Померла на 97 році життя, переживши чоловіка на 42 роки.       Теплими словами Іван Кирилович описує родоначальницю Варвару Євдокимівну, бабусю Варю, як її з любов’ю називали рідні. Вона була цілителькою. Гірке, Комсомольське, Воздвижівка, Терса, Вітри, Бабаші,Новоселівка, Пологи, Оріхів – з усіх усюд їхали люди, у кого в сім’ї трапилася біда. Варвара Євдокимівна варила «вітку», так вона називала свої ліки, що загоюють опечені рани дуже швидко. Вона хранителька і берегиня народних традицій, носій тих скарбів, які називають «народна мудрість». І як приємно, що Іван Кирилович так гарно описав цю прекрасну українську жінку. «Вічна пам'ять імені Вашому, красоті Вашій». І далі ідуть рядки О. Довженка, які ніби є символом для усіх матерів України. А в слідуючому розділі мова іде про батьків Михайла Фоменка – Володимира Никифоровича Фоменка та Марію Силівну Кикош. Батьки майбутнього міністра в 1931 році переселились на територію Долинської сільської ради. Спочатку жили на квартирі, в гуртожитку на фермі хутора Вітри, а потім переселились до бабусі Варі. Талановитий батько був активістом, грав на гітарі, гарно співав, писав вірші, здійснював постановки і сам виконував головні ролі в п’єсах на колгоспній сцені. А ще вмів шити, був гарним кравцем і шив не лише прості речі, а й навіть чоловічі костюми. Під час Великої Вітчизняної війни загинув під містом Мелітополем. Мати Михайла Фоменка Марія Силівна народилась в селі Басані  Пологівського району. Змалку дівчинка була розумна і цікава. Закінчила лише 2 класи, у 18 років вийшла заміж. До війни і після працювала в колгоспі. У 1950 році мала  чотирьох дітей. Найстарший Володя пішов у армію, Михайло і Дуся навчалися в педучилищі, а Ніна тільки того року народилася. Сім’я була дружна, працелюбна. Згодом приютила своїх племінників Еру і Васю Бутенків. Гортаючи сторінку за сторінкою, ми дізнаємося як Михайло Фоменко, Михайлик, як його лагідно називали в дитинстві, з охотою кинувся до навчання. Це були важкі та напівголодні часи обпалені війною, як і дитинство всіх дітей того часу. 1 вересня 1941 року він збирався у перший клас Копано-Лиманської початкової школи, хоч читати навчився ще з 5 років. У 1948 році, закінчивши Верхньотерсянську семирічну школу, Михайло в кінці літа пішов вступати до Гуляйпільського педагогічного училища на відділення початкових класів. Звідси і починається шлях Михайла Володимировича до вершини знань, у педагогіку. Зайшов в кабінет директора і дізнається, що екзамени тиждень як закінчились і тепер можна вступати тільки наступного року. А прийшли вдвох з Ванею Кедою (Іван Прохорович Кеда – «Відмінник народної освіти УРСР», колишній директор Полтавської школи-інтернату). Стоять хлопці, ледве не плачуть. А завуч і говорить: «А давайте їх приймемо, адже у нас самі дівчатка, хай тільки диктант напишуть». І Михайло Фоменко написав диктант на «відмінно». Подивився директор і говорить: «Ось ти, Михайло, чого прийшов у навчальний заклад у майці?» Фоменко відповів: «Стара сорочка вже мала, а нову мама ще не купила. Нас у мами троє, а батько загинув на війні». Ось так починав шлях за знаннями майбутній Міністр освіти.

Все життя він потім згадував свій початок в науку в рідному Гуляйполі. Освітянська біографія М. Фоменка продовжилась після закінчення училища у середній школі с. Водяне Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області. У 1952 у 18-річному віці він став учителем початкових класів. Рік за роком набирався досвіду, впевнено почував себе на освітянській ниві. У 1962 році став директором Горлівської школи № 55. Це був цікавий період його педагогічної діяльності. У школі навчалось 2200 учнів, 10 паралелей 9-11 класів, школа-новобудова. Колектив понад 100 учителів, а директорові лише 28 років. Сім’я у Фоменка до цього часу вже виросла. Лариса Іванівна Кузьменко – дружина, підростало двоє синів – Сергій та Володимир. Важкий був вчительський хліб, але цікавий. І потім, будучи вже Міністром освіти, згадував ці роки з болем в серці, але з великою любов’ю і вдячністю до тих, з ким зводила його доля. Розумний, обдарований він завжди був душею компанії і в книзі так майстерно описана його зовнішність: «Він був високого зросту, мав відкрите привабливе обличчя, ніс ледь з горбинкою, великі очі, високе чоло, хвилясту русяву чуприну. Найбільше запам’яталась його посмішка – відкрита, задумлива і водночас вивчаюча. А вже, коли сміявся , то від душі». Любив співати. Грав на мандаліні, домбрі, гітарі, балалайці. Любив багато читати. А шкільні твори писав у віршованій формі. Не менш цікавим є розділ «Крута дорога на вершину». Тут йдеться про успіхи молодого директора, про його роботу у відділах освіти, про партійну роботу. Він пройшов добру науку апаратного вишколу. З 1974 по1990 рр. працював у Міністерстві народної освіти України, заступником міністра  4 роки, а міністром – 12 років. Двічі був обраний депутатом Верховної Ради, має урядові нагороди. Михайлу Володимировичу довелося працювати на всіх посадах у освіті – від учителя до Міністра і академіка. І завжди залишався вірним собі, чуйним, добропорядним, доброзичливим і водночас вимогливим керівником, люблячим сином, чоловіком, татом, дідусем. Зовсім невипадково Михайло Фоменко довше всіх Міністрів перебував на цій посаді. І сьогодні люди говорять наш Міністр. Адже всім відомо, що педагогіка відкрила свої таємниці тільки тим, хто присвятив їй життя, тільки відданим, вірним, умілим. Тільки тим, які вміють зігрівати теплом свого серця інших. Михайло Володимирович – це талант розумного, мудрого керівника. І мені дуже приємно, що я сьогодні працюю в Верхньотерсянській школі, де навчався наш Міністр. Думаю, що ви всі, як і я, гордитесь тим, що це наш земляк.  Мій Учителю! Схиляю перед тобою свою голову за твою натхненну працю, за твою велику душу, за твоє незрадливе, любляче серце!

 Розповідь про Михайла Фоменка продовжила моя колега Клименко Валентина Миколаївна (ЗОШ №2), яка розповіла про шлях на освітянську вершину – роботу в Міністерстві освіти України.  У кожного була можливість задати запитання Івану Кириловичу щодо роботи над книгою. Розмова склалася по-справжньому дружньою та невимушеною. Виступили сестри М. Фоменка  –   Ера Василівна Бутенко, Ніна Яківна Віницька, які розповіли про дитинство Михайла Володимировича, про приїзди в село Михайла Володимировича, які були незабутніми святами для великої родини Фоменків. «Як довго після таких приїздів високого, але такого земного і такого простого родича, - згадувала Ера Василівна, - ми згадували його відвідини і довго ще зігрівались тими спогадами». Ера Василівна прочитала вірш «Ювілей», який виявився останнім у житті Михайла Володимировича. Валентина Федорівна Кириченко пригадала роки навчання у Гуляйпільському педагогічному училищі.  Неля Іванівна Кійко привітала всіх присутніх з Новим роком, побажала здоров’я, миру, злагоди , благополуччя. Дві години спілкування пролетіли зовсім непомітно, а от вражень від цієї відкритої та яскравої людини залишилось надовго!. На згадку про зустріч гості отримали подарунки. А вчителі, бібліотекарі придбали книгу і  взяли автографи у письменника.  Раджу колегам ознайомити учнів з Людиною, життєвий шлях якої освітлювала добра освітянська зоря. Переконана , ця книга допоможе дітям гарно і достойно жити на землі.

Шановний Іване Кириловичу! Нехай сонячно твориться, не згасає талант публіциста, добра, щастя, нових здобутків! Я бажаю всім якомога більше добрих справ, гарних вчинків, мудрих рішень, праведного гідного життя! Це, мабуть, єдина змога залишити після себе добрий знак і слід на землі.

Учитель світової літератури та російської мови

                             Мирошниченко Ірина Леонідівна

Прочитайте цю книгу, вона надихає розум і 

серце почуттям  любові до світу, до людини.